„І сталося, що люди, пересуваючися зо сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й осілись там. Вони сказали один до одного: „Нумо лишень робити цеглу та випалювати її.” Та й сказали: „Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім’я, щоб ми не розпорошувались по всій землі” (Бт. 11,2; 4).

11 квітня І912 року газети світу обійшло сенсаційне повідомлення. Від берегів Англії відплив гігантський океанський лайнер довжиною в три футбольні поля і висотою в одинадцятиповерховий будинок. „Титанік”, так звали цей корабель, вважався ледь не одним із чудес світу. Його називали „не здатним потонути”, а один із членів команди заявив, що й „Сам Господь не зможе потопити цей корабель”. Та 15 квітня, пробувши на плаву чотири дні, о 17 годині 30 хвилин, „непотопаючий” „Титанік” пішов на дно. З 2207 чоловік, які перебували на його борту, врятувалися тільки сімсот п’ять.

24 квітня 2000 року на крилах найвідоміших літаків „Конкорд”, які обслуговують найпрестижніші авіалінії Франції та Англії, виявили мікротріщини. Але керівництво авіакомпанії Франції заявило, що їхні літаки найбезпечніші у світі, і нічого з ними не може статися. Наступного дня, у вівторок, один із „Конкордів”, злітаючи з аеродрому, розбився. Загинуло сто тринадцять чоловік. Минуло чотири дні, і 29 липня ще два літаки з цього славетного сімейства, яке протягом 25 років без будь-яких неполадок забезпечували авіаперевезення цих двох країн, були змушені здійснити вимушені посадки. На щастя, цього разу обійшлося без жертв.

Гордість є одним із найбільш знаних і поширених гріхів . Ми дуже швидко приклеюємо ярлик гордості людині, якій заздримо, яку не можемо зрозуміти чи з якою не можемо зблизитись, а так цього хочемо. І називаємо його гордим, гоноровим, загонистим, тощо. Але запитайте один одного, чи хоча б самого себе, чи ви є гордою людиною, і уважно вислухайте відповідь. Вона здебільшого буде: „Ні, та чим маю гордитися”, „Не маю за рахунок чого виноситися понад інших”, „Я не гордий, не горда”. Мало хто визнає себе гордим. А частина, не приписує своїй гордості будь-яких, негативних наслідків.

Але життя доводить цілком протилежне. Гордість подібна раковій пухлині: підточує, вгризається в наші душі, почуття, руйнує відносини в родинах, між добрими приятелями, сусідами. Гордість є причиною багатьох негараздів, злочинів і навіть війн.

Скільки неприємностей, скільки суперечок — сварок в сім’ях, в товаристві, в школі між дітьми, на роботі — виникає саме з такої простої причини: з бажання когось одного поставити себе над іншими. З прагнення довести свою зверхність хоча б над кимось. І охоплена таким бажанням людина часто навіть сама не усвідомлює, якою вона є насправді. Не розуміє, що керує її вчинками, словами: серце, розум чи пристрасть, назва якої — жадоба. Жадоба влади, жадоба вищості. І нехай здійснення амбітних мрій відбувається тільки у власній уяві людини, але їй достатньо і того. „Ця горда влада (уява), яка ворожа розумові, і яка прагне тримати його в своїх руках, щоб показати свою всесильну могутність, і створила в людині другу натуру. У неї свої щасливці — нещасливці, свої хворі — багаті, свої бідняки, вона примушує розум вірити, сумніватися чи заперечувати, вона або усуває почуття, або примушує їх діяти; у неї свої розумники і дурні”. [1] Скільки болю, часто цього навіть не усвідомлюючи, приносять такі люди у суспільство. І при цьому вони заявляють: мною керує не гордість. Мої проступки не через те, що я хочу принизити свою дружину, свого чоловіка, свого колегу на роботі—я просто краще знаю, як треба чинити в тій чи іншій ситуації, я краще знаю, що їм потрібно. Я знаю, що потрібно мені, я не бажаю нікому зла, я тільки хочу бути господарем свого життя. „Мрія людини — бути вповні паном свого існування, своєї долі… Але багато людей, котрі думають, що вони є панами своєї діяльності, свого існування, в дійсності є, більше чи менше, рабами свого тіла й чутливості”. [2]

Отже, ми з вами є рабами власного тіла. Ми намагаємося догоджати йому, піклуємося про нього, годуємо, одягаємо. Пристрасті, почуття, що володіють нами, теж мають на меті одне — дбати про тіло. І це нібито цілком природно. Творець заклав у кожного інстинкт самозбереження, наділив нас розумом, і ми маємо про себе клопотатися для того, щоб жити. Але таке становище є нормальним, поки людина не переоцінює свої сили, поки не ставить себе над іншими, поки не перестане дбати про себе за чужий рахунок. Ось де проблема. Ось в чому біда гордості.

Гордість не дає людині пізнати власні помилки. Свої хиби, вади, пихата людина не зауважує, бо вважає, що їх у неї нема і бути не може. І навіть, коли життя раз по раз б’є її, і вона залишається сам на сам зі своєю гордістю, зі своїми проблемами, коли від неї відступлять родина, друзі — навіть тоді такий чоловік чи жінка буде звинувачувати у своїх негараздах всіх, крім самого себе. Гордість засліплює людину. І вона йде по житті, руйнуючи все, до чого торкнуться її руки. Бо в цього духовного сліпця немає нічого святого. Єдине, що по-справжньому цікавить його — це тільки задоволення власних амбіцій. Задля них він готовий на все. Його мета — це мірило всієї правди ісправедливості. І ми знаємо, якщо можна так назвати, класичний приклад такого прагнення — бунт диявола. У якусь мить свого існування він вирішив, що нічим не уступається Своєму Творцеві і в повній мірі може втішатися тією владоюі могутністю, яку мав Небесний Володар. Яким був наслідок цього прояву гордості, нам добре відомо. Як рівно ж знаємо і те, що навіть після того, як спроба диявола повністю провалилася, він не покаявся. Він не сказав: „Я був неправий, я вчинив зле”. Сатана, засліплений гординею, продовжує діяти так, як, зрештою, чинить кожний, кого опановує диявольська гордість. Охоплені гординею люди вирішили уподібнитись до Самого Творця, кажучи: „Давайте збудуємо вежу, яка б своєю вершиною сягала небес”.

І діти сатани не зраджують свого „духовного батька” — вони, не демонструючи назовні своїх сумнівів (якщо імають їх), твердо заявляють кожному: „Ти весь у гріхах родився і нас повчаєш! Що ти говориш?! Який пророк?! З Галилеї пророк не приходить, і цього ми не знаємо, звідкіля він, ми учні Мойсея”! Гординя, опанувавши слугами своїми, які з радістю віддаються їй, сіє на землі поміж людей духовну і фізичну Руїну та смерть. Не дає їм прийняти світло Христової правди, сяйво надії і Добра. Тому і вибрав Господь „немудре світу, щоб засоромити мудрих, І безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних” (І Кр. І, 27-28).

Та якщо в світі стільки виразних проявів гордості, то чому так мало людей визнає цей гріх у собі? Причина в тому, що багато хто й не знає, що таке гордість. Дехто ототожнює її з впертістю, та впертість — тільки один із проявів гордині (хоч і не завжди: осел впертий, але не гордий). Хтось говорить про гордість в особі людини замкнутої, неговіркої, такої, що не йде на зближення з іншими, а насправді це проявляється не гордість, а комплекси, страхи тієї людини, чи просто любов (звичка) до самотності, або прагнення бути наодинці із собою й з Богом, а не з іншими людьми. Але найбільша причина у тому, що горда людина власної гордості не визнає. Це схоже на те, коли не дуже розумному чоловікові сказати, що він дурень. Ображений руками і зубами захищатиме свою „покривджену честь”. А якщо сказати „дурень” людині розумній, то вона пропустить такий „комплімент” повз вуха або задумається, чи дійсно не допустилась в чомусь помилки. Хоча, можливо, єдиною її помилкою була якраз ця бесіда із своїм дуже „тактовним і розумним” співрозмовником. У всякому разі, мудрий чоловік набагато більше цінує свою честь, свій час та розум, щоб використовувати їх для з’ясування безглуздих стосунків. Схоже і гордій слова про власну пихатість сприймає, як безпідставні звинувачення і ущемлення власного достоїнства. Бо він якщо й усвідомлює свою гординю, то сприймає її не як ваду, недолік, а навпаки — як підвищений прояв власної гідності. Людина ж покірна обвинувачення в гордості сприйме спокійно і не буде робити з того трагедії, або навіть й задумається: можливо, їй дійсно варто ще попрацювати над собою.

Та, як відомо, палиця має два кінці. Нерідко проблемою життя таких тихих людей є те, що, боячись образити Бога й ближніх гріхом гордості, вони втрачають власну гідність. А якщо слова покора і гординя є абсолютно не сумісні, то покора і відчуття власної гідності не тільки можуть, але й повинні поєднуватися. Кожен із нас, хто б він не був, має право на повагу, на свою власну думку, на свої погляди, врешті-решт на своє життя. На таке існування, як він того потребує, на таке, яке дав йому Господь. І він має повне право захищати свою честь, свій гонор, свою гідність як християнин. І це не буде проявом гордості.

Пам’ятаймо ми християни — і це не тільки привілей, це обов’язок. „Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде слідом за мною” (Мт. 16,24). І, з однієї сторони, ми хочемо йти за Ісусом, але виконати Його слова до кінця нам не дає наша гордість і наше самолюбство — ми не хочемо, не можемо зректися СЕБЕ. А це стане ймовірним тільки тоді, коли зможемо проголосити вслід за апостолом: „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гл. 2, 20).